Олег Ладиженський: "Людина може бути гiрша за будь-якого диявола"
В одному з останнiх за минулий рiк чисел московського "Книжного обозрения" подаеться перелiк десяти найпопулярнiших росiйських письменникiв-фантастiв, в якому фiгуруе такий собi химерний Генрi Лайон Олдi. Це повiдомлення навряд чи зворушить серця авторитетних украiнських свинопасiв вiд лiтературноi критики, якi свято вiрять у нiкчемнiсть сучасноi росiйськоi лiтератури. Та й астральне дистанцiювання вiд Росii спонукае вiтчизняних письменникiв тричi плювати через лiве плече на всi iхнi досягнення, рейтинги, тиражi й гонорари. Тiею ж таки метафiзичною зневагою нашi iнтелектуали обгортають свiт росiйськомовноi лiтератури в Украiнi. Втiм, кожен, хто схоче зазирнути за паркан власних лiтературно-патрiотичних упереджень, принаймнi здивуеться, наскiльки вiдрiзняеться "потойбiччя" вiд коханоi халепи, що в нiй радiсно бовтаеться сучукрлiтпроцес. Письменники, яких полум'яно iгнорують нашi лiтературнi мас-медiа, замiсть того, щоби просити у СПУ дотацiй на створення власноi резервацii, е улюбленцями росiйського читача, з чого й живуть.
Генрi Лайон Олдi — харкiв'янин, точнiше — два харкiв'янина: Олег Ладиженський i Дмитро Громов. Фаховi письменники-фантасти (жанр, в якому працюють Олдi важко означити, а тому здебiльшого iхнi романи зараховують до напрямку фентезi). Нечлени Спiлки письменникiв Украiни. За останнi два роки в Росii видано пiвтора десятки iхнiх книжок. Минулого року роман Олдi "Пасерби восьмоi заповiдi" здобувся на одну з найвпливовiших росiйських лiтературних премiй — "Странник".
Отже, я пропоную на вашу увагу розмову з Олегом Ладиженським — одним з найвiдомiших украiнських письменникiв в Росii, а вiдтак — майже незнаним в Украiнi.
— Ви усвiдомлюете себе творцем масовоi лiтератури?
— Нi, про яку масову лiтературу можна говорити з нашими накладами? Масова книжка — це хоча б сто тисяч примiрникiв. А ми взагалi починали з того, що видавалися на власний кошт.
— Ви щось заробляли на цьому?
— Нi, просто нiхто нас не друкував. І не лише нас — вiтчизнаних фантастiв вцiлому.
— Зацiкавлення сучасною лiтературою в Росii зростае чи застигло на певному рiвнi?
— Читають... Принаймнi, видавництва працюють все потужнiше. Значить, книжки розкуповують. Думаю, телебачення помре ранiше, нiж книги. Це прогноз Брюса Стерлiнга — менi здаеться, що вiн не помиляеться.
— Але ж дiйснiсть наштовхуе на протилежнi думки.
— Книжки друкували, друкують i будуть друкувати.
— Ви не вiрите у майбутне реалiстичноi прози?
— Реалiстична лiтература матиме хорошi перспективи, якщо не збочуватиме на вже вiдпрацьований матерiал: побиття мертвого лева i ниття, як же було погано за радянськоi влади. Вже набридли всi цi спогади, мемуари, Довлатов... Не варто також знову опускатися в андеграунд — це непоганий двигун, але дуже сумнiвний як постiйна лiтературна метода. Натомiсть фантастика — спосiб мислення. Я не вмiю писати суто реалiстичну прозу, без "вiдступiв". Це як перець у борщi, як незвичний погляд на реальнiсть. А де фантастика в "Пасербах восьмоi заповiдi"? В тому, що там бiгае якась iстота, котра називае себе дияволом? Ну, назвемо його просто божевiльним. Фантастика — поняття вiдносне.
— Ваше ставлення до постмодернiзму.
— Колись Андрiй Лазарчук на запитання, що таке постмодернiзм, вiдповiв: "Постмодернiзм — це гiвно". Доволi цiкаве визначення... Я не знаю, що таке постмодернiзм. Але дехто з критикiв стверджуе, що ми — представники цього напрямку.
— У "Пасербах восьмоi заповiдi", де дii вiдбуваються у польських Татрах, ви доволi впевнено змальовуете реалii 18-го столiття , — зi знанням вiдповiдноi лексики, етнографiчного матерiалу. Звiдки така поiнформованiсть? Чи це лише властиве фантастам вiльне поводження з реалiзмом?
— З одного боку, можу сказати, що книжки розумнi прочитав, пiдняв довiдковий матерiал, переглянув кiнострiчки, живопис, прочитав вiршi тiеi доби, намагався вслухатися в мову. З iншого боку, такi речi якраз самi приходять. Себто, спочатку пишеш, а потiм дивуешся, звiдки це все знаеш.
— В цьому романi ви доволi вiльно трактуете персону диявола, синтезуючи його "новий iмiдж".
— Свого часу в католицькiй теологii постало таке питання: хто знаходиться в пеклi й раю, якщо Судного дня ще не було? Хто взяв на себе право судити? Тож Папi Римському довелося констатувати, що нi в раю, нi в пеклi немае жодноi душi.
Людина може бути гiрша за будь-якого диявола. Неможливо вигадати таку шкоду, що ii мiг би заподiяти диявол, а людина — нi. Тому наш диявол - це людина. Колишня. Без рiг i копит. І називаеться вiн Великий Здрайця, себто — великий зрадник. Мiж iншим, концепцiя диявола як носiя зла у Бiблii вiдсутня. Натомiсть нам хотiлося збагнути: чи можна пожалiти диявола, врятувати його.
— Ви вiрите в те, що диявол надаеться до рятування?
— Я не буду вiдповiдати на це запитання. Автор говорить книжками. Крiм того, читацьке сприйняття не завжди збiгаеться з позицiею письменника. Хiба можна стверджувати, що раз у книжцi розповiдаеться про дурнiв, то й сам автор — дурень?
— Саме тому й запитую.
— Не скажу.
— Стiвен Кiнг проголошуе, що мае на метi залякати читача. Як ви ставитеся до такоi "теорii лiтератури"?
— Кiнг пожартував. Коли читаеш третiй його роман — вже не страшно. Цiкаво чи нецiкаво — iнше питання. От, наприклад, харкiвський письменник Андрiй Дашков пише так, що волосся на головi дибки стае. У порiвняннi з ним Кiнг як "залякувач" — наiвна дитина. Та й навiщо читача лякати? Просто е письменники, якi хочуть, щоби читач сприймав iх емоцiйно, а е такi, що вимагають вiд читача iнтелектуальноi участi, самостiйного творення висновкiв. Нам завжди здавалося, що цi завдання варто поеднувати.
— В чому полягае призначення письменника?
— Розповiдати iсторii. В нормальному селi повинен бути свiй оповiдник, до якого вечорами приходили би люди, щоби, вислуховуючи оповiдi про богiв i героiв, з'ясувати для себе, що вбивати ближнього не варто, що кохати i гвалтувати — рiзнi поняття. І все це вiдбуваеться ненав'язливо, без прямолiнiйних моралiзувань.
— Ваше ставлення до моралi.
— Я погано розумiю мораль суспiльства. Для мене це своерiдне мiрило: що я можу робити i чого не можу.
— Ви ототожнюете себе з власними лiтературними героями?
— Коли я вдаюся до такого порiвняння, виходить щось схоже на вирiзання силуету: ось я, а ось герой — ми складаемося, i я починаю або себе обтесувати, або героя. Себто, будь-якi ототожнення бiльш нiж проблематичнi.
Втiм, людина може обтесати себе до невпiзнаваностi. Наприклад, вдень ви ходите на роботу i розвантажуете вагони, а ввечерi заявляете: я — ельф! У мене i вуха гострi, i розмовляю я незрозумiлою мовою.
— У двадцятому столiттi лiтература ледве встигала продукувати актуальних героiв, починаючи вiд пост-детективних iнтелектуалiв аж до...
— "Мiцного горiшка" у виконаннi Брюса Вiлiса. Кожна доба потребуе свого героя. Не могли американцi обiйти щелепи i м'язи Арнольда Шварцнегера. Мiж iншим, звернiть увагу, iхнi теперiшнi героi — не надто вродливi, проте мужнi. А якихось 30 рокiв тому iхне суспiльство потребувало спокусливих i витончених чоловiкiв.
— А який герой, на вашу думку, потрiбен сьогоднiшньому середньому украiнцевi?
— Напевно, можна розмiрковувати про нового героя для, скажiмо, бiльшоi частини слов'ян, втiм... Вiн ще не сформувався. Пошуки тривають. Найлегше — культивувати голiвудськi зразки.
— Чи завжди останнiй написаний вами роман здаеться вам найкращим?
— Так, переважно. Поки не мине трохи часу.
— У вас е романи, про якi не хотiлося би згадувати?
— Намагаемося писати так, щоби уникнути сором'язливих спогадiв. Поки що вдаеться. Це як iжа: один роман — як обiд з трьох страв, iнший — як келих шампанського з шоколадкою. Тож не варто сподiватися, що шампанське з шоколадом втамуе голод, а ґрунтовний обiд посприяе iнтимному спiлкуванню. Їжа мае рiзне призначення.
— Даруйте за неофiтське запитання, але як ви пишете у спiвавторствi?
— Менi щоразу доводиться про це розповiдати... Наш приклад — не рецепт. Спочатку у когось виникае задум, частина iдеi, яскравий епiзод, словом — щось. Ось тодi ми починаемо ходити: беремо по пляшцi Пепсi й накручуемо мiстом круги, говоримо, вигадуемо якiсь сюжетнi й структурнi навороти, дiалоги. Це може тривати два тижнi, може — два мiсяцi. Коли кiстяк вже починае обростати м'ясом, тодi ми сiдаемо писати. Працюемо окремо: я в себе вдома, Дмитро — в себе. Домовляемося, кому що хотiлося би писати, потiм — обмiнюемося написаним i кожен працюе з текстом спiвавтора. Потiм пишемо далi, мiняемося, складаемо докупи. Постiйне взаемне вичитування призводить до того, що готова рiч проходить через дванадцять редактур.
— Найшвидшi темпи написання роману.
— Три мiсяцi. Найповiльнiшi — рiк з хвостиком.
— Вiд чого залежить швидкiсть написання роману?
— Початок завжди йде повiльнiше, фiнал — швидше. Потрiбно пiдняти багато матерiалу. Коли писали останнiй роман — "Чорний баламут", — де розповiдаеться про Крiшну (тiльки не про того, якому моляться крiшнаiти, а про того, котрий жив чотири тисячi рокiв до нашоi ери, як написано в Махабхаратi), нам довелося мало не санскрит вивчити. Рiк ми писали роман "Герой повинен бути сам", бо копалися в Стародавнiй Грецii. Щоправда, комп'ютер пришвидшуе роботу — суто технiчно.
— Якi у вас комп'ютери?
— У мене — гiрший, у Дмитра — кращий, — за взаемноi згоди, бо вiн пiд'еднаний до мереж. Тому в нього — двохсотий Пентiум, у мене — четвiрка з сотим процесором.
— Якби не лiтературна дiяльнiсть, в який спосiб ви б заробляли грошi?
— Дмитро — доволi непоганий хiмiк, який не пiшов на захист кандидатськоi дисертацii, бо ми якраз писали роман. Я — театральний режисер i тренер карате. Останнiм досi займаюсь, — свого часу судив мiжнароднi змагання, чемпiонат колишнього Союзу. Себто, мiг би тепер стати, наприклад, функцiонером вiд карате.
— Чи знаете ви ще письменникiв, якi би поеднували лiтературну працю з карате?
— Так, у Роджера Желязни — коричневий пояс, у Барбари Хамблi — чорний.
— Розкажiть коротко про вашу спортивну бiографiю.
— Ще в дитинствi менi подобалися единоборства — займався фехтуванням i став кандидатом у майстри спорту, потiм — дзюдо... А коли потрапив до школи карате, то вже там i залишився.
— Себто, ви тренувалися ще "в пiдпiллi"?
— Так. Ми переховувалися. Мали проблеми з мiлiцiею.
— Що таке модна лiтература?
— Трiлери. Також доволi популярна сумiш фантастики i бойовика. Слов'янське фентезi, де бiгають рiзнi перуни, свароги, дажбоги, волхви ганебнi, всiлякi Івани на сiрих вовках тощо. Втiм, цi жанри швидко вiдiйдуть на третiй план.
— Як довго протримаеться мода на фентезi?
— Чистий жанр фентезi залишиться для шанувальникiв Конана. Але це навiть не жанр. Досi ще нiхто не сформулював, що таке фентезi.
Iнтерв'ю Михайла Бриниха